Життєпис святого отця Піо

Святий о. Піо народився 25 травня 1887 року в південно-західній Італії, в селі П'єтрельчіно.

Побожні батьки - Ґраціо Форджоне і Марія Джузеппа Де Нунціо - дали йому ім'я Франциск, подбавши про уділення святої Тайни Хрещення.

Малий Франциск, перебуваючи в здоровому релігійному оточенні, зростав добрим, щиро віруючим християнином. Деякі сусіди потім згадували, як маленький Франциск, при звучанні дзвону, що скликав на Богослужіння, наполягав на тому, щоб бабця негайно вела його до церкви. Коли чув лайку, або непристойні слова, то можна було відразу помітити, як він терпів з цього приводу, - був ніби переляканий, а інколи й плакав. Найулюбленішою його забавою було влаштовування «процесій» з фігурками, які діти-пастушки самі ліпили з глини.

Францискові було близько десяти років, як одного літнього дня під час молотьби на току він уперше побачив ченця-капуцина, що збирав пожертвування для монастиря. Для хлопця ця буденна подія стала визначальною на все життя. «Я хочу стати ченцем», - сказав він батькові. Батько відразу відповів: «Для цього тобі треба вчитися». Незабаром він емігрував до Америки на заробітки, бо сім’я і без того терпіла нестатки, а тепер ще й за навчання сина треба було оплачувати чималі кошти.

Після отримання у школі необхідної освіти в п’ятнадцятирічному віці 6 січня 1903 р. Франциск, вступивши до капуцинського монастиря в Морконе, розпочав приготування до чернечого життя. В монастирі він прийняв нове ім’я - Піо

Брат Піо дотримувався правил чернечого життя у всіх деталях. Ба більше, він додатково накладав на себе покуту, молився вночі, постив. Міг упродовж кількох діб обходитися без їжі. Йому наказували харчуватися, але організм не приймав їжі. Впродовж двадцяти одного дня брат Піо нічого не споживав, приймаючи тільки Святе Причастя.

Важким випробуванням для нього були несподівані лихоманки, від яких постійно тріскали монастирські термометри. Священикові, який доглядав хворих, спало на думку скористатися термометром для ванни, - яким же було його здивування, коли стовпчик термометра піднісся до позначки 48°С! (Згодом у роки Першої Світової війни, під час проходження військової служби, хвороби о. Піо задаватимуть для військових лікарів ще складніші «загадки»).

Брат Піо дуже хотів стати священиком. Філософсько-богословську освіту здобував у кількох капуцинських монастирях. У зв’язку із дивною і незрозумілою для лікарів хворобою, яка мучила його майже все життя, частково студіював приватно. Відтак, після закінчення студій отримав в катедральному храмі в Беневенто 10 серпня 1910 р. священичі свячення.

Невдовзі після свячень з огляду на погіршення стану здоров’я отець Піо перебував у рідному П’єтрельчіно, де допомагав парохові в обслузі парафіян. Вже тоді вірні спостерегли надзвичайні дари, які виявилися в духовному житті молодого священика.

Під час служіння Святої Літургії о. Піо часто впадав у стан молитовного споглядання, немовби завмираючи, яке тривало доволі довго. А після Богослужіння він, причаївшись за головним вівтарем, годинами перебував у стані глибокої молитовної зосередженості. Досить часто його зачиняли в церкві на ніч – він цього навіть не помічав! Якось чоловік, який прислуговував у захристії, прибіг до пароха, охоплений жахом: «Ідіть, ідіть швидше, отець Піо помер!» І справді, коли парох дон Сальваторе побачив отця Піо, той лежав нерухомо на кам’яних плитах – його душа витала десь далеко. Коли ж молодого священика закликали до порядку іменем святого послуху, той відразу розплющив очі і устав… Дон Сальваторе обміркував побачене й вирішив, що краще дати отцеві Піо ключі від церкви: від того часу після Літургії ніхто не бачив його й не чув про нього. Ми також нічого не знали б про здатність о. Піо так глибоко зосереджуватися у молитві, якби про неї не розповів отой добрий захристиянин.

Отець Піо робив усе, що тільки міг, аби зберегтися від надто прискіпливих надокучань допитливих людей. Він спорудив собі за батьківською садибою хижу-сховище, придатну для пустельника, покрив її соломою і перебував там у найспекотніші години дня, молячись і роздумуючи під час полудневої безлюдної тиші. Про це знала тільки його мати. Незабаром із отцем Піо сталася дивна річ. Коли, пройшовши через виноградник, мама покликала його на обід, то побачила, як він вийшов із хижі і рвучко тряс кінцівками рук, начебто вони були обпечені. Донна Джузеппіна, що мала веселу вдачу, засміялася:

- Що з тобою?.. Ти граєш на гітарі?

- Дрібниці, мамо. Болить трішки.

Це були перші прояви стигм (ран на кінцівках рук і ніг, а також на грудях, - на зразок ран Ісуса Христа після розп’яття). Тільки через рік він вирішив повідомити настоятелів про свої болючі відчуття, сказавши, що поява знаків його дуже збентежила і він попросив Господа, щоб стигми зникли.

Протягом 1910-1918 років Христові рани з’являлися на тілі отця Піо періодично й на короткий час. Хоч стигми були невидимі, оскільки внаслідок невтомних молінь отця Піо Господь приховував їх від людського ока, та, однак, завжди залишалось страждання від великого болю, що особливо відчувався по п’ятницях і в Страсний тиждень.

У 1914 році Італія перебувала в стані війни. Ліберально-масонський уряд країни змушував до військової служби також священиків і ченців. 6 листопада 1915 року, незважаючи на поганий стан здоров’я, отця Піо скеровують у піхотну дивізію. Отець Піо не хотів брати до рук зброю, - як для ченця і священика для нього більш відповідною була служба в медичній частині. Тому о. Піо просив надати йому таку можливість. Отож, йому, як рядовому Форджоне, призначають обов’язок санітара в неаполітанському військовому шпиталі.

Мовчазний, непоказний і вайлуватий, у своїй не припасованій солдатській уніформі, рядовий Форджоне, як може, справляється зі своїми обов’язками. Водночас стає зручною «мішенню» для насмішок своїх товаришів, які не знали милосердя для незграб: хто ж міг підозрювати, що будь-яке фізичне діткнення до кінцівок цього маломовного солдата, які були пронизані у таємничий спосіб, спричиняє йому нестерпний біль?

У військовій частині процвітала розпуста, скрізь було чути вульгарні слова, богохульства, але найбільш болісно о. Піо переживав те, що не міг служити Святу Літургію й не мав змоги зберігати чернечий порядок життя. Проте саме тоді отець Піо не тільки довідується що таке гріх, - він вчиться любити грішників. Благодать немов загострила його внутрішній погляд, тож він вчиться бачити добро крізь гріховне «болото», яке спотворює до невпізнання обриси безсмертних душ. Хоча вони (душі) й закуті в кайдани гріхів, та однак є Господніми.

Через виснаження й невідому лікарям недугу вже в грудні того ж 1915 року отця Піо відправили на лікування до військового шпиталю, а відтак надали піврічну відпустку. Тимчасово звільнений з військової служби отець Піо повернувся до П’єтрельчіно, а згодом короткий час проживав у монастирі в Фоджі.

Після свячень він перебував у рідному П’єтрельчіно понад сім років, не враховуючи, звичайно, перебування в Неаполі в казармі та військовому шпиталі, де його багаторазово обстежували військові лікарі.

Пройшовши медичне обстеження в серпні 1917 року, а згодом в березні 1918 року, він був остаточно звільнений з військової служби і знятий з обліку з огляду на важке захворювання бронхів і легень.

У казармах чернець-священик мав багато роботи на ниві апостольської праці. Туди приїжджали молоді розгублені й перелякані хлопці та дівчата, вирвані з рідних середовищ. Вони відразу потрапляли в небезпеку аморальності і втрати віри. Отець Піо своїм прикладом завжди заохочував до порядного життя і вказував людям на любов до Страждаючого Христа. У період солдатської служби о. Піо вчився любити грішників, ненавидячи гріхи. Цей час був для нього також часом особистого освячення.

У 1918 р. отець Піо остаточно переїхав до монастиря в Сан Джованні Ротондо (південно-східна Італія), де перебував (з небагатьма короткими перервами) до кінця свого життя. Там 20 вересня 1918 року на хорах монастирської церкви стигми отця Піо стали видимими. Спершу вони мали вигляд невеличких ран, але через кілька місяців збільшилися і набрали форми овалу діаметром 2 см, такими вони залишилися в отця Піо аж до смерті. Рана боку мала форму хреста, довша перекладина якого простягалася від п’ятого по дев’яте ребро й аж до грудини, в той час як поперечна перекладина була наполовину коротша. Щодо лікування та пояснення причин виникнення цих ран, які спричиняли постійний біль і з яких точилася кров протягом п’ятдесяти років, лікарі були абсолютно безсилі.

Стигми стали об’єктом детального вивчення та досліджень різних наукових і медичних комісій, але водночас вони були магнітом, який протягом 50-ти років щотижня притягував сотні й тисячі віруючих. Під час служіння Святої Літургії люди могли виразно бачити стигми отця Піо, оскільки отець мусив тримати руки відкритими й піднесеними вгору. Ці рани постійно кровоточили й ніколи не гоїлися.

Окрім терпінь, спричинених стигмами, отець Піо зазнавав важких моральних і духовних мук, постійно переживаючи безнастанні спокуси проти віри, надії, чистоти, психічні й фізичні страждання, котрі спричиняв йому злий дух – залякування, удари, переслідування. Він також терпів прикрощі з боку оточення: полеміки, недовір’я, ворожість, оскарження, галасливі маніфестації натовпу і шанувальників, медичні обстеження, яким за дорученням настоятелів він змушений був піддатися.

Уявімо себе на місці бідного отця Піо, з яким поводяться, наче з якоюсь екзотичною твариною. Його страждання були особливо нестерпними, коли ескулапи з задоволенням промацували наскрізну рану, натискаючи на неї пальцями з обох боків, щоб усоте переконатися, що там насправді є порожнина.

Нарешті, після п’ятнадцяти місяців обстежень, лікар Романеллі взяв на себе сміливість поставити такий діагноз: «Пошкодження на кінцівках рук отця Піо покриті тоненькою червонуватою плівкою. Нема ні грануляцій, ні припухлості, ні реакції запалення тканини. Я вважаю, що ці рани - не поверхові. Натискуючи на них пальцями з обох боків, я відчував порожнини, які пронизують наскрізь кінцівки рук.

Не можу стверджувати, чи зміг би я з’єднати пальці крізь ці порожнини, бо такі досліди, як і будь-яке натискування, викликають у пацієнта різкий біль, та, однак, я неодноразово піддавав пацієнта цьому болючому випробуванню щоранку й щовечора і змушений визнати, що кожного разу констатував один і той самий факт.

Пошкодження на ступнях мають такі ж ознаки, що й на кінцівках рук, однак з причини товщини ступнів я не міг виконати аналогічні експерименти, як, наприклад, на руках хворого.

Ран в боці пацієнта – це розріз із чіткими краями, паралельний до ребра завдовжки 7-8 сантиметрів, який проходить крізь м’які тканини на невизначену глибину й сильно кровоточить. Краї рани свідчать, що вона не поверхова, а кров, що просочується з неї, має всі властивості артеріальної крові.

У тканині навколо рани не спостережено жодних ознак запального процесу: вона болюче реагує навіть на найменший дотик. Упродовж п’ятнадцяти місяців я часто відвідував пацієнта, і хоча констатував незначні зміни, проте не знайшов медичного формулювання, яке б дозволило класифікувати ці рани».

Одного разу хтось необачно висловив захоплення стигмами отця Піо, на що у відповідь почув: «Ти думаєш, що Господь дав їх мені для прикраси?»

У 1925 році о. Піо переніс операцію грудної клітки. Рана після операції зажила нормально, без жодного ускладнення, а стигми кривавили, як звичайно, не загоюючись і не заражаючись інфекцією, хоч отець завжди вмивався звичайною водою та одягав звичайні вовняні рукавиці.

Отець Піо мав ще один хрест у житті – важку духовну агонію, в яку його впровадив Господь. Зовнішня стигматизація не може існувати без болючішої «стигматизації» душі, коли людина спалюється в любові до Бога та ближніх.

Святий відзначався великою ревністю у священичому служінні. Значну частину свого часу та свої найкращі сили отець Піо присвятив уділюванню Святої Тайни Сповіді. Біля його сповідальниці збиралося багато людей, котрі від ранку до вечора оточували трибунал Божого милосердя. Чекаючи на сповідь в отця Піо, люди затримувалися в Сан Джованні Ротондо до п’ятнадцяти днів, а іноді навіть довше. Отець віддавав усі свої сили, щоб через сповідальницю поєднувати грішників з Богом. Всіма можливими способами заохочував прочан до покаяння.

- Отче, я не вірю в Бога!

- Але Бог вірить у тебе, сину мій!

- Отче, я надто багато грішив, у мене вже немає надії!

- Господь неустанно «переслідує» найбільш уперті душі, сину мій. Ти надто дорого обійшовся Йому на Голгофті, щоб Він ось так, знічев’я, відмовився від тебе.

Водій міжміського туристичного автобуса розповідав про свою «сповідь» в отця Піо. Чесно кажучи, він не мав наміру сповідатися! Коли група паломників, яких він привіз, підійшла до отця, водій відійшов убік й очікував, коли вони закінчать розмову, аж раптом отець Піо сам звернувся до нього:

- А ти, сину мій? Ти навіть не просиш благословення?

Водій незграбно клякнув, щоб отримати благословення.

- Ну, що ти там накоїв?

Водій був добрим чоловіком і не відчував за собою жодного гріха:

- Нічого, отче. Нещодавно я сповідався, а з цими паломниками брав участь у Літургії…

- А потім?

- Ми купили реліквії.

- Але ж ти богохулив не через святі зображення, а через їжу!..

Водій мало не зомлів. У місті Монте-Анджело він хотів, щоб його пасажири скуштували хрумке печиво місцевого приготування, однак, коли з’ясувалося, що на всіх не вистачить, водій вилаявся. Отець без жалю продовжував:

- І потім, коли ви вже були в дорозі, ти кляв того доброго їздового, який не тримався правого боку шосе. Це добре по-твоєму?

Бідолашний водій не знав куди йому подітися: цей священик «усе бачив».

Отець Піо прекрасно відчитував психіку і ментальність особи, з якою стикався; мав дар бачити думки в серцях людей і безпомилково пізнавати стан людської душі.

Одного разу відомий актор Кампаніні переконав свою приятельку, також акторку, відвідати отця Піо. Вела її до Сан Джованні Ротондо гаряча цікавість: побачити незвичайні явища, пов’язані з отцем Піо, а не турбота про власну душу. Після приїзду вона дала про себе знати Кампаніні, думаючи, що той представить її отцеві Піо. Однак довідалася, що в Сан Джованні Ротондо немає жодних протекцій. Щоб дійти до отця Піо, треба було піти до храму і стати в чергу до сповіді. Акторка – досить відома – одяглася так, щоб її не можна було впізнати, і стала в чергу біля сповідальниці. Коли надійшла її черга, сповідалася лише кілька секунд. Невідомо, що їй сказав отець Піо, - вона швидко, наче ошпарена, вибігла з храму. Знайомому Кампаніні, який в готелі відвідав її, вона розлючено сказала: «Це не святий, а неотесаний грубіян, він мене вигнав геть».

Акторка негайно виїхала до Рима. Але вже через тиждень у кімнаті Кампаніні в Сан Джованні Ротондо пролунав телефонний дзвінок: «Не можу спокійно спати, - скаржилася приятелька на отця Піо – цей священик мене переслідує, я всюди бачу його. Відчуваю, що не матиму спокою доти, доки щиро з ним не порозмовляю».

Жінка повернулася і цього разу її зустріч з отцем Піо була зовсім іншою. Отець досяг мети. Жінка вже не думала про сенсації та чудеса, а всю свою увагу зосередила на своїй душі. Розкаяна приступила до Таїнства Покаяння, прийняла Святе Причастя і ще багато разів поверталася до Сан Джованні Ротондо, щоб отримати духовні настанови Святця.

Його духовний провід був дуже простим, а за своєю суттю - практичним. Намагався передати основні засади християнського життя та розпізнати можливості й потреби кожної людини. Брав до уваги властивості душі, характерне життєве покликання. Надзвичайні дари дозволяли йому проникати в найсокровенніші закутки душі каянника.

Незважаючи на суворий вигляд, отець Піо мав добре, лагідне серце.

Пані Луїза Ваїро, красуня і багачка, щойно прибула до Сан Джованні Ротондо, відчула таку духовну тугу, а її гріхи здались їй такими жахливими, що вона жалібно розплакалась просто в церкві, не соромлячись своїх сліз.

- Заспокойтесь, дитя моє. Боже милосердя – безмежне, а кров Ісуса Христа змиває всі злочини світу, - звернувся до неї отець Піо.

- Я хочу висповідатись, отче.

- Спочатку заспокойтесь. Завтра повернетесь.

Усю ніч Луїза «перебирала» свої гріхи, адже вона не сповідалася ще з дитинства! Наступного дня, прийшовши до отця Піо, несподівано відчула, що не може вимовити й слова. Ніяк не могла почати свою сповідь – горло стискали спазми! Побачивши її в такому пригніченому стані, отець лагідним голосом сам почав перелічувати гріхи, які вона вчинила, а наприкінці спитав:

- Чи пам’ятаєш ще щось?

Вона так і завмерла: невже потрібно розповісти і про той ганебний учинок, про який отець не згадав? Хіба не вистачить і цього потоку гріховного бруду й сорому?

Отець очікував і щось тихо шепотів.

Нарешті вона зважилась:

- Залишається ще ось таке зло, отче…

- Слава Богу, - вигукнув він, - цього я і чекав. Відпускаю тобі гріхи, дочко моя!..

Відновивши свою віру, пані Луїза Ваїро почала зі старанністю неофіта наслідувати приклад розкаяних великих грішниць.

Одного зимового ранку вона навіть вирішила піти до церкви босоніж. Надворі падав холодний дощ, віяв дошкульний вітер, а холод був пронизливий, як це часто буває в цю пору року на схилах гори Монте-Гаргано. Змокнувши до нитки, зі скривавленими ступнями, вона нарешті дісталася до церкви й на порозі від болю і холоду втратила свідомість.

Відкривши очі, пані Луїза побачила отця Піо, який схилився над нею:

- Дочко моя, навіть у святому розкаянні потрібно знати міру, - сказав він.

Потім, легенько діткнувши її плеча, додав:

- На щастя від цієї води одежа не намокає.

Яким же було здивування присутніх, коли вони побачили, що одяг пані Луїзи висох в одну мить!

Святий отець Піо мав також дар біолокації. За його посередництвом відбулося дуже багато чуд і оздоровлень. Дуже цінними для нас є задокументовані свідчення, які впорядкував Альберто дель Фанте. Багато людей, які підписали ці свідчення, сьогодні ще живуть, тому достовірність розповідей, поданих у книзі, неважко перевірити, адже імена і адреси цих свідків відомі. Хоча книга Альберто дель Фанте була перевидана вісім разів, але не надійшло жодних спростувань щодо тих свідчень. Вони відкривають нам велику любов, якою палало серце отця Піо, прагнучи допомагати людям в душевних і тілесних нуждах.

Святий отець Піо ще з ранньої молодості реалізовував у своєму житті заклик, спрямований до всіх християн, - уподібнитися до Христа. Його життя було безперервним зусиллям віри, яке спонукала надія на Небо. Ті, котрі прибували до Сан Джованні Ротондо, щоб брати участь у Святій Літургії, яку відправляв св. о. Піо, та просити в нього поради, чи висповідатися, вбачали в ньому живий образ терплячого і воскреслого Христа. Завдяки особливим дарам, які він отримав, а також внаслідок внутрішніх містичних терпінь він цілим своїм єством переживав Христові муки, усвідомлюючи, що «Голгофта є горою святих».

Особливим терпінням св. о. Піо було нерозуміння, з яким він стикався протягом багатьох років. У цьому випробуванні шляхом поглиблення святості й уподібнення себе до Христа був для нього послух. Він сам писав про це до одного зі своїх настоятелів: «Я тільки стараюся бути вам слухняним, тому що Господь Бог позволив мені пізнати цю єдину річ, яка є для Нього наймилішою, а для мене – це єдиний спосіб зберегти надію на спасіння і впевненість в перемозі».

Святий отець Піо був людиною гарячої молитви й терпіння, які він жертвував за спасіння людей, а особливо за навернення грішників та за хворих. Він став також апостолом молитви інших людей, створюючи так звані «молитовні групи» (на сьогодні вже діють тисячі таких груп по цілому світі).

У школі хреста Христового св. о. Піо вчився милосердної любові. Тому він поєднував ревну опіку над душами з вразливістю до фізичних терпінь людей. З його ініціативи у Сан Джованні Ротондо був збудований лікарняний комплекс, який назвали «Домом полегшення страждань». Отець Піо бажав, щоб це була сучасна лікарня, але щоб у ній застосовували лікування, яке насамперед піклується про всю людину. Бо він усвідомлював, що хвора людина потребує не тільки професійного медичного догляду, але передусім людяного й духовного клімату, що дозволяє людині віднайти саму себе, зустрічаючись із Божою любов’ю і добротою братів.

«Домом полегшення страждань» св. о. Піо хотів засвідчити, що любов до Бога і ближнього довершується через наше милосердя. Треба бути готовим до солідарності й до жертовного служіння братам, використовуючи для цього всі можливості.

23 вересня 1968 року, закінчивши в опінії святості свою земну тернисту мандрівку, отець Піо повернувся до дому Небесного Отця, він був для всіх нас, християн, прикладом правдивого з’єднання з Ісусом.

2 травня 1999 року його було проголошено блаженним, а 16 червня 2002 року – святим. Пам’ять св. о. Піо вшановуємо щорічно згідно церковної традиції 23 вересня, в день його смерті.

Хоч, як і за свого земного життя, св. о. Піо є для багатьох людей і надалі тільки джерелом маленьких сенсацій, для християн він є насамперед свідченням того, що Ісус Христос є єдиним Спасителем світу.

Святий отець Піо, який у стигмах мав на своєму тілі глибоко і дуже виразно відбиті Христові рани, повторює нам завжди, що тільки завдяки Христовим ранам людина може осягнути спасіння.

За станом душі своїх численних духовних синів і доньок отець Піо стежив дуже пильно! Якщо він брав на себе відповідальність за чиюсь душу, ніщо у світі не могло змусити його від неї відмовитись. «Я нікого не кличу, але й нікому не відмовляю», - говорив отець Піо тим, хто був збентежений чисельністю натовпу, що тримав в облозі його сповідальницю. Звичайно, стигматизація і дар здійснення чудес приносили йому велику популярність, але достатньо було поверхового опитування прочан, аби переконатися, що всі ці душі притягувалися до отця Піо його гарячою любов’ю.

Як встояти перед тим, хто готовий віддати за вас своє життя? А саме так отець Піо любить тих, хто йому довірився.

Сам отець Піо говорив:»Я цілковито відданий кожній душі. Кожен може сказати: «Отець Піо мій»… Я люблю своїх духовних синів, як власну душу, навіть ще більше. Я заново народив їх для Ісуса Христа в болях і любові. Я можу забути про себе самого, але не про моїх духовних дітей. Ба більше, - запевняю, що, коли Господь покличе мене до Себе, я скажу Йому: «Господи, я залишаюся перед ворітьми Неба й увійду туди тільки тоді, коли побачу, що входить останній із моїх духовних синів».

На цьому світі ніхто з нас ні на що не заслуговує. Це Господь доброзичливий до нас і Його безмірна доброта нас збагачує, тому що все нам прощає.

Святий отець Піо